Сцена: Один день із життя рієлтора

Закулісся великої угоди

— «У вас є хвилина? Але така… по-чесному, не в телефоні».

Він сидів навпроти. Клієнт, який завжди тримає себе як акціонер емоційного холдингу: все – тільки на сухих цифрах, тільки в Excel. Але цього разу в очах — пауза.

Ми вдвох у просторому, майже порожньому офісі з панорамними вікнами. За вікном пливе Київ. Лівий берег — як тиха сцена, де не треба нічого пояснювати.

— «Я жив тут ще до ремонту, у сусідньому будинку. Пам’ятаєте, там був запах свіжого хліба з пекарні?»

Вперше — не цифри. Спогад. Атмосфера.

Я мовчки кивнув. Тут важливо не перебити.

— «Я хочу, щоб це приміщення залишилось живим. Не просто квадратні метри з доходністю. А щоб там дихали. Можливо, навіть сміялись. Розумієте?»

Розумію. Іноді мої перемовини — це не про гроші. Це про терапію. Про довіру. Про мости, які будуються не з бетону, а з вчасно сказаного «я вас чую».

Ця угода відбулася. Але її не буде в новинах. Бо найважливіші історії — тихі. Як сцени, що зняті одним дублем, але залишаються з тобою назавжди.